Кроків чоловіка Аомаме не почула, бо, напевне, його взуття було з гумовими підошвами. Вона почекала п'ять хвилин. Затаївши подих, не спускала очей з дверей. У коридорі стало тихо — ані шелесь. Аомаме підійшла навшпиньки до дверей і рішуче глянула у вічко. Там не було ні душі.

Вона поставила запобіжник. Кілька разів глибоко дихнула й заспокоїла серце. Запалила газ, скип'ятила воду і випила зеленого чаю. «Це звичайний збирач абонентної плати „NHK“», — переконувала вона себе. Однак в його голосі було щось зле й хворобливе. Проте Аомаме не могла визначити, чи його слова були спрямовані до неї особисто, чи до уявного чоловіка з прізвищем Такаї. Хрипкий голос і настирливий стукіт непрошеного гостя залишили по собі неприємний осад. Ніби щось липке причепилося до відкритих ділянок шкіри.

Аомаме розляглась і стала під душ. Гарячою водою з милом старанно помилася. Вийшовши з-під душу й перемінивши одяг, почувалася трохи краще. Неприємне відчуття на шкірі зникло. Вона сіла на диван і випила рештки чаю. Спробувала читати книжку, але не могла зосередитися. У вухах раз у раз звучав голос чоловіка.

«Думаєте там без кінця ховатись і втекти. Гаразд, ховайтесь. Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов'язково прийде і знайде вас».

Аомаме захитала головою. «Та ні, той чоловік казав навмання, що сплило на думку. Своїм самовпевненим голосом хотів тільки зіпсувати настрій. Про мене нічогісінько не знає, — думала вона. — Ні того, що я зробила, ні того, чому я тут». Однак її серцебиття не вгамовувалося.

Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов'язково прийде і знайде вас.

Слова того збирача плати начебто містили важливий прихований зміст. Може, це чиста випадковість. «Та, здається, він досконало знав, які слова можуть збурити мене», — подумала Аомаме й, відклавши книжку, заплющила очі.

«Тенґо-кун, де ти?» — подумала вона й вимовила вголос:

— Тенґо-кун, де ти? Знайди мене якнайшвидше. Поки хтось мене не знайшов.

Розділ 6

(про Тенґо)

«В мене пальці засвербіли — щось недобре прилетіло»

У цьому приморському містечку Тенґо вів розмірене життя. Коли вже одного разу визначив його ритм, то, по змозі, старався його не порушувати. Сам не розумів чому, але вважав, що це найголовніше. Вранці прогулятися, писати роман, вирушити до оздоровниці й уголос читати якусь книжку батькові, що лежав у коматозному стані, а повернувшись у готель, лягати спати. Дні повторювалися так само одноманітно, як приспів, яким селяни супроводжують саджання рису.

Після кількох теплих настали на диво прохолодні ночі. Незалежно від такої зміни погоди Тенґо жив так, ніби повторював свою вчорашню поведінку. Поки вдавалось, намагався бути безбарвним, прозорим стороннім спостерігачем. Затамувавши подих, знічено очікував того часу. Відмінність між одним і наступним днем ставала щораз непомітнішою. Минув тиждень, за ним — десять днів. Однак повітряна личинка не з'являлася. Після того як батька відвозили на обстеження, на його ліжку залишалася тільки впадина від жалюгідно маленького людського тіла.

«Невже вона з'явилася лише один раз тоді? — думав Тенґо, покусуючи губи в тісній палаті, що починала тонути в сутінках. — Невже це було особливе одкровення, яке вдруге не повториться? А може, мені просто щось привиділося?» Він не мав відповіді на ці запитання. Чув тільки далекий шум моря і спорадичний посвист вітру, що пролітав крізь захисний сосновий бір.

Тенґо не був упевнений, що правильно чинить. Можливо, тільки марнує час у палаті оздоровниці, відірваний від реальності в цьому приморському містечку, далекому від Токіо. Та навіть якщо це так, він не міг звідси поїхати. Адже колись у цій палаті бачив повітряну личинку, а в ній — освітлену тьмяним сяйвом маленьку сонну Аомаме. Навіть торкався її руки. Та якби це було тільки один раз і тільки миттєвим видінням, він все одно хотів залишитися тут якомога довше й подумки вимальовувати в уяві побачену тоді картину.

Коли стало ясно, що Тенґо не повернеться до Токіо, а ще трохи залишиться в цьому приморському містечку, медсестри почали з ним зближуватися. У коротких перервах між роботою заводили з ним розмови про се про те. А коли випадав вільний час, заходили до нього в палату. Приносили чай і солодощі. Медсестра Омура, років тридцяти п'яти, із кульковою ручкою у волоссі, та червонощока медсестра Адаті із кінським хвостом на голові позмінно обслуговували його батька. Коли ж не вистачало робочих рук, їм на заміну приходила доглядати хворого й медсестра Тамура, яка здебільшого сиділа за конторкою приймальні. Здається, їх трьох Тенґо цікавив особисто.

Та й Тенґо, який, за винятком надвечірніх годин, мав досить вільного часу, охоче вів з ними розмови на різні теми. Коли запитували, якомога чесніше розповідав. Що викладає математику в підготовчій школі й має побічну роботу — пише на замовлення вигадливі тексти. Що батько працював збирачем абонентної плати «NHK». Що змалку захоплювався дзюдо і в середній школі вищого ступеня на префектурних змаганнях навіть дійшов до фіналу. Однак про довгорічну ворожнечу з батьком анітрохи не згадував. Не казав також, що його мати померла й, можливо, покинувши його малого з батьком, втекла з коханцем. Бо якби таке розповів, то потрапив би у складне становище. Звісно, не міг розказати, що переробив бестселер «Повітряна личинка». Не прохопився жодним словом про те, що бачить на небі два Місяці.

І вони розповідали йому свої життєві історії. Що всі троє тутешнього походження, після середньої школи вищого ступеня закінчили спеціальне медичне училище й стали медсестрами. Що робота в оздоровниці загалом одноманітна й нудна, тривала й нерегулярна, але вони задоволені працею в місцевості, де виросли, що зазнають менше стресів, ніж у загальній лікарні, в якій щодня довелося б мати справу з пацієнтами на межі життя й смерті. Що старі люди в оздоровниці поволі втрачають пам'ять і спокійно, не розуміючи свого стану, помирають. Що їм не роблять кривавих операцій і зводять до мінімуму їхні болі. Що серед ночі автомобілі «швидкої допомоги» не привозять хворих і навколо не ридає їхня рідня. Що витрати на прожиток малі й за не дуже велику заробітну плату можна перебитися. Медсестра Тамура в окулярах, п'ять років тому втративши чоловіка в дорожній аварії, жила вдвох з матір'ю в сусідньому містечку. Огрядна медсестра Омура мала двох малих хлопців, а її чоловік працював таксистом. Молода медсестра Адаті мешкала на околиці міста в орендованій квартирі разом із старшою на три роки сестрою, перукаркою.

— Тенґо-кун, ви добра людина, правда? — сказала медсестра Омура, замінюючи в крапельниці банку розчину. — Такого родича, який щодня приїжджав би й читав би непритомній людині книжку, нема на світі.

Від таких слів Тенґо почувався незручно.

— Просто випадково попросив відпустку. Але, здається, не можу надовго тут затриматися.

— Ніхто сюди не приїжджає, навіть якщо має багато вільного часу, — заперечила вона. — Вибачте за відвертість, але така хвороба не залишає надії на одужання. З кожним днем її стає щораз менше.

— Та все одно мене попросили читати книжку батькові. Раніше, коли він ще був притомний. Бо, перебуваючи тут, нічого іншого не можу робити.

— Що йому читаєте?

— Різне. Навмання читаю вголос розділ книжки, яка випадково опинилася в моїх руках.

— А що зараз читаєте?

— «З Африки» Ісака Дінесена. [5]

Медсестра хитнула головою.

— Ніколи не чула.

— Цю книжку написала 1937 року данська письменниця під псевдонімом Дінесен. Вийшовши заміж за шведського аристократа, перед початком Першої світової війни вона переселилася в Африку й там жила на сільськогосподарській фермі. Розлучившись згодом із чоловіком, перебрала на себе управління нею. Її тодішній досвід ліг в основу цієї книжки.

Зміривши температуру батька й записавши її в карточку, медсестра знову встромила кулькову ручку у волосся й відгорнула набік чубчик.